Меню сайту
Міні-чат
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 42
Високо у Карпатах, на кордоні з Польською Республікою, розкинулося село Верховина - Бистра. В давні часи урочище, на якому воно зароджувалося, називалося Мошків Потік. Назва села походить від швид¬кості, бистроти течії в гірських потоках. З розповідей старожилів дізнаємося, що жителі сусідньої Лубні ходили до бистрян по вогонь : було зовсім недалеко. На обидва села був один священик. Старенька дерев яна церква з одним дзвоном , була посвячена на честь сошествія Святого Духа. Про це свідчать над¬гробні знаки датовані 1797 роком на Мошковому Потоці (Мошко - так називався місцевий корчмар). Історія Верховини Бистрої невесела, подібна до історії деяких інших сіл нашого краю. Тяжке життя горян , злидні , бідування , тяжко зароблений хліб... .Та, можливо легше вдалося б виходити з цих бід, як¬би на початку 18 століття на село не прийшла епідемія .За винятком кількох сімей вимерло тоді все село . А ті, хто залишився жити , переселилися на нове місце. На цьому місці й знаходиться теперішня Верховина Бистра . Невдовзі згоріла стара церква. А про місце знаходження її та колишнього села свідчать лише останки дзвона та глинобитних печей старого поселення. За період правління мадярської королеви Марії Терези і єпископа Андрія Бачинського на новому місці збудували й нову церкву. Сюди й лубняни приносили святити паски на Великдень . Але в середині 19 століття знову сталася пожежа і церкви не стало. На молебні бистряни змушені були ходити тепер у Волосянку, а лубняни звернулися до єпископа Гебея з проханням приєднати їх до Ставного по-скільки там уже люди мали сякі-такі зручності: нотаріат , пошта, магазин . Старожили пам'ятають священика Василя Ковтана, який довгі ро¬ки служив у сільській церкві. Тут , у Верховині Бистрій , померла його дружина, а син вивчився теж на священика . Згодом о. Василь Ковтан організував у Волосянці спорудження кам'яної церкви. Несказаною радістю для всіх верховинців виявилася звістка про те, що Австро-угорські власті вирішили будувати залізницю з Великого Березного до Сянок. Це був період 1904-1905 року. Більшість селян усвідомлювали, що із спорудженням залізниці легше можна буде знайти собі роботу, а це означало доля може посміхнутися кожному і його життя повернеться на краще. Та ненадовго справдилися надії бистрян на краще життя. В період першої світової війни проходили бої й на Ужоцькому перевалі. Тут поховано десять тисяч австро-угорських та румунських воїнів . Не обминуло воєнне лихоліття й Верховину Бистру . Спустошилося село , вже вкотре горіла церква. 1 лише жителі Верховини Бистрої не втрачали надії на краще життя. За приклад їм служили односельчани Юрій Кофель, Микола Худа, вчитель, колишній в'язень Микола Грабар, священики Симеон Ревтій, Адальберт Грабар. Вони підтримували селян словом, кріпили їх духовно. Під час першої світової війни , як я вже згадував , проходили великі бої в Карпатах. Війська руської царської армії перебували в Кострищах, а козацькі патрулі на конях - в Солі. В цей час особливі бої проходили на Ужоцькому перевалі. Тут, в урочищі Діл три рази починався рукопашний Штурм. Ще й нині у цих місцях про великі бої свідчать старі гільзи та « дикунки». У 1919 році в селі після висвячення прийшов о.Павло Манайло. З війни інвалідами повернулися Юрій Петрович Кулик, який згодом став старостою села, Олекса Черінка, Василь Чума та інші. А на війні загинуло багато .... Після того як згоріла церква, о. П.Манайло разом з вчителем М.Грабарем переобладнали верхню школу для тимчасового проведення богослужінь. Так пройшло чотири роки. В церковній касі зібралися сякі-такі кошти і громада вирішила спорудити фару. За будівництво взявся сільський куратор Юрій Васильович Кофель . У 1927 році до села прийшов священик о. Адальберт Грабар . На цей час на фарі була готова одна кімната, кухня , а через два роки роботи вже були завершені. Цього ж року сільський священик призвав церковну громаду, взялися за будівництво нової церкви. В організації робіт чималу участь взяли о.А.Грабар , головний куратор М. Худа . Важко знайти село , де б так організовано народ взявся за спорудження церкви. Помагали, хто міг : грошима і власними силами. Треба також наголосити, що будівництво церкви в селі розпочалося з відома й благословення Папи Римського Пія 11, єпископа Мукачівського , окружного намісника о. О. Бачинського , священика о.В.Феделиша, місцевого священика о. А. Гробаря .Над будівництвом церкви трудилися всі вірники. І ось у 1931 році церкву спорудили і на свято св. Петра і Павла висвятили. Село досі не знало такого урочистого й величного свята, як посвячення церкви. Приїхали почесні гості : заступник єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії Олександр Стойка, викарій Олександр Ільницький, статс-секретар Людвіг Миньо , клерики , священики. На честь великих гостей поставлено п ять тріумфальних воріт, на яких господарі села вітали духовних осіб . Потрібно було докласти ще багато зусиль і коштів, аби придбати до церкви весь інвентар і святі речі, книги тощо . Гордістю греко-католицьких вірників села стала придбана до церкви «Хресна дорога» . На цей час це була справжня реліквія, бо така знаходилася лише в монастирі Малого Бережного . У довоєнний час у Верховині Бистрій, як і в інших верховинських селах , панувала безграмотність . Необхідно було терміново відкрити початкову школу. За це взявся житель села Іван Петрович Страшкулич. Починаючи з кінця 1939 року у Верховину Бистру прибуло угорське військо з метою охорони кордону з Польщею . У 1942 році в урочищі Росипанець польські партизани вбили двох воїнів - угорців . Проте вина лягла на місцеве населення. Для залякування селян в село привезли двох інших польських партизанів , спіймали у Люті і на другий день на кладовищі їх розстріляли . Угорські власті прийняли рішення ненадійних жителів села висилали в інші місця . Та тут на допомогу людям прийшов волосянківський священик о. Данкулинець. Він взяв на себе відповідальність за благонадійність селян - евакуація людей була відмінена. У 1944 році в селі стояв фронт . Він проходив по лінії кордону з Польщею, в самому селі боїв не було. Одержавши вночі наказ угорські і німецькі війська відступили на захист Угорщини без бою. А в наше село одразу вступили червоноармійці. Це було 14 жовтня 1944 року . Не маючи своєї будови , вони зайняли церковну фару . Церковник Микола Андрійович Нинчак вимагав залишити хоч одну кімнату для священика . Та й цього було досить , аби вже в ночі військові вивезли його в невідомому напрямку. Досі невідома доля безвинного М, А. Нинчака. Щороку 19 грудня на богослужіннях у сільській церкві поминають цього сміливого чоловіка, У 1949 році в селі створено колгосп «Червона Верховина», а вже через рік господарство наше приєднали до волосянківського імені Ілліча . З початку організації колгоспу бригадирами працювали Ю.П. Бучак, Ї.Ї.Страшкулич , М.І.Опаленик , ГТ.М. Худа , М.Ф. Поляк > М.В.Варгулич , І.І.Кофель , Ю.Ф.Шоляк , М.М Повханич , І.Ю. Шоляк , Ю.Ю.Кофель. Наші бригади завжди збирали високі врожаї картоплі. Своєю роботою прославились чабани П.І.Чума , Ю.М.Келемец ,, І.Д.Петрунь , м.А. Івашкович . у 1949 році почалася акція ліквідації Мукачівської греко-католицької єпархії. Найбільш свідомі сім ї не стали відвідувати церкву. Це були сім ї С.А.Шоляка, І.С.Кулика, В.С.Халахан, С.М.Паденич , С.Т.Варгулича , В.Ф.Келемеца, М.В.Кереляк , всього 15 .Свої богослужіння "їм доводилося проводити таємно на квартирах доти, поки не прийшла в наш край справжня демократія . На початку 1990 року сільська громада одноголосно виступила за греко - католицьку віру , Якщо в довоєнні роки в селі панувала безграмотність, то нині є чим гордитися . Першим серед сельчан вищу освіту здобув Іван Степанович Олень , а нині вже є десятки таких, що успішно закінчили вузи . З року в рік Змінюється наше село в кращий бік, селяни стають заможнішими завдяки любові до праці на по-справжньому важкій землі. Верховина Бистра - село, центр сільської ради розташоване в 48 кілометрів від районного центру і в 3 кілометри від заїзної дороги Волосянка на лінії Чоп-Самбір . Населення становить 585 чоловік . В селі Верховина Бистра нараховується 1027 га земельних угідь, у тому числі 136 га орної землі, 359га сінокосів і 200 га пасовища, 547га занимають ліси . Основний напрямок села в господарстві - м'ясо-молочне тваринництво .
        На фото о.Грабар з вірниками с.Верховина Бистра при будівництві нової церкви   
                                                                                ГРАБАР Адальберт - Народився 5 вересня 1898 р. в сім'ї греко-католицького півцеучителя Євгена Грабаря і Олени Петрецької в с. Нижні Ворота Воловецького р-ну. Здобувши початкову освіту у рідному селі, батьки віддали його у 1909 р. для продовження навчання в Мукачівську гімназію. Зразу ж після закінченя гімназії 29 січня 1917 року був призваний в армію і таким чином був учасником першої світової війни . При одній з артпідготовок отримав опіки очей, що і стало причиною демобілізіції.Після демобілізації в 1919 р. поступає до Будапештського університету, де навчався на філологічному факультеті, але через раптову смерть батька в Мукачево-Підгороді 24 серпня 1920 р., був змушений повернутися додому і продовжив навчання в Ужгородській духовній семінарії. 4 листопада 1923 р. єпископ Мукачівської Греко-Католицької єпархії Антоній Папп рукоположив на священика 3-х богословів Гаврила Антонія, Фесторій Стефана, серед яких був і Грабар Адальберт . Після висвячення єпископ призначає його парохом в с. Розтока з філіалами у с.Мала Розтока і с.Кичерний Воловецького р-ну. В селі грамотним був тільки староста, який "науку" здобув на війні тому о. Грабар домігся відкриття школи і паралельно з душпастирською роботою в 1924 - 1926 рр. працював у нововідкритій початковій школі вчителем. Його тут було призначено управителем державної народної школи. З 1927 по 1935 рр. був парохом у с. Верховина Бистра Великоберезнянського р-ну. В селі не було церкви, і Служби Божі проводились у приміщенні школи. Тут замість церкви люди навідувались в корчму. Отець Грабар доклав усіх своїх знань та уміння, щоб навернути людей до церкви, до Бога. В кінці кінців йому вдалося заохотити їх у будівництві церкви для села. Розпочався збір коштів, організувалася робоча сила, і на протязі трьох років була побудована в селі церква, в якій і сьогодні моляться греко-католицькі вірники села. В тогочасній пресі про пос'ячення новозбудованої церкви є така згадка: "На празник св.Апостолів Петра і Павла Капітулярний Вікарій о.Олександр Стойка в супроводі каноника Олександра Ільницького і секретаря єпархії д-ра о.Людвика Мені приїхали до с.Верховина Бистра для посвячення побудованої бідним гірським народом по проекту інженера Егрешія прекрасного кам'яного Божого храму." Люди села пам'ятають і ще й сьогодні згадують добрими словами свого давнього священика. В 1935 р. о. Адальберт Грабар був переведений парохом у с. Голубине. Єпископ Олександр Стойка в 1940 р. за душпастирські заслуги відзначає о. Грабаря титулом почесного намісника (декана).Отець Адальберт виконував тут душпастирську працю до початку 1949 р., коли почалось відкрите гоніння Греко-Католицької Церкви, і місцева влада за активної підтримки працівників КДБ пробує схилити його на перехід до російського православ'я. Він категорично відмовився відректись від віри своїх предків, прекрасно розуміючи, що практично жоден священик, котрий не зречеться своєї віри і не перейде у чуже для нього православ'я, не буде мати порятунку. Але його совість не дозволяла поступити інакше і він вже чекав того дня коли за ним прийдуть. Цей час настав після арешту першої групи священиків і передачі православним Мукачівського і Ужгородського кафедрального храмів, коли працівники КДБ у лютому і березні 1949 року заарештовують другу групу священиків із 12 чоловік (Гафич Стефана, Грабар Адальберта, Егреші Михайла, Легезу Стефана, Ляхович Миколу, Микуляк Василя, Карпинець Івана, Тербан Михайла, Тіводор Стефана, Хіру Олександра і двох монахів Василіян: Лозан Полікарпа і Станканинець Антона), тобто після так званого "саморозпуску" Греко-Католицької Церкви, її заборони, працівники КДБ 8 березня 1949 р. після закінчення Служби Божої у неділю заарештовують його. Після арешту о. Адальберта його сім'я одержала від місцевої влади ультиматум на протязі місяця звільнити парохіальний будинок (фару) без надання їм іншого приміщення. На другий день після арешту о.Адальберт Грабар опинився в одній із камер слідчого ізолятора Ужгородського КДБ, де слідчі цього закладу готовили "стандартну справу" з такими ж "стандартними" обвинуваченнями майже для всіх священиків: підтримував зв'язки з мадярськими жандармами, хвалив мадярську окупаційну владу, виступав з антирадянськими проповідями, у 44-му році віддав церковні дзвони на потреби угорської армії, проводив молебні на честь Мікловша Горті і т.д. Але найголовніша причина арешту була в тому, що він "проводив богослужіння проти переходу греко-католиків у православ'я. Казав, що сама правильна віра - греко-католицька і навіть у разі мученическої смерті за віру, треба триматись унії і помирати, не зрікаючись її". Сфабрикувавши відповідну справу на о. Адальберта , переводять його в Ужгородську тюрму, а 26 квітня 1949 р. його під конвоєм повели в будинок обласного суду, що знаходився напроти тюрми де судова колегія по кримінальних справах Закарпатського обласного суду засудила о. Адальберта Грабаря на 25 років позбавлення волі з поразкою в правах на 5 років і конфіскацією належного йому майна. 15 травня 1949 р. о. Адальберта Грабаря разом з олтарними братами: оо.Стефаном Гафичем, Йосифом Камповим, Іваном Карпинцем, Василем Пушкашем, Михайлом Тербаном і римо-католицькими священиками оо. Кальманом Бартфаєм і Августином Горватом вантажною автомашиною під великою охороною повезли на залізничну станцію м. Ужгород. Тут вони були погружені у вагон для в'язнів, так званий "столипіп", і відправлені у Львівську тюрму-розподільник. Пізніше їх відправили в Київську тюрму № 1 - так звану "Лук'янівку". Звідси 15 вересня 1949 р. о. Адальберта Грабаря з олтарними братами оо. Стефаном Гафичем, Йосифом Камповим, Стефаном Легезою, Дмитром Поповичем, Василем Пушкашем, Антоном Станканинцем і Кальманом Бартфаєм було відправлено у Московську тюрму-розподільник . Потім, побувавши ще у Свердловській тюрмі-розподільнику, о. Адальберт Грабар потрапив у табори ГУЛАГу Мордовської АРСР, де його праця використовувалася на різних будівельних роботах. З місць ув'язнення був звільнений 27 квітня 1956 р., а в Ужгород до своєї сім'ї приїхав 2 травня. Повернувся додому, як і більшість ув'язнених священиків, надзвичайно худим, але ув'язнення його духовно не зламало, бо був надзвичайно віруючим, покладався на Боже Провидіння і вірив, що Всемогутній не може його залишити в біді. В Ужгороді йому пощастило влаштовуватись на роботу робітником Ужгородського фанерно-меблевого комбінату, де працював до 1968 р. Він завжди був вірним пастирем і проповідником вчення Христового. У важкі роки гоніння Греко-Католицької Церкви підпільно продовжував свою справу священика-борця за справедливу Христову віру. Не дивлячись на пильне око репресивних органів влади, він з щирою душею допомагав всім, хто звертався до нього.Вдома відправляв Служби Божі, вислуговував Тайни подружжя і хрещення. У його хаті частими гостями були вірники не тільки м.Ужгорода, але часто до нього приїздили і із сіл, де колись був парохом о.Адальберт. Ніколи нікому не відмовляв, йшов до людей в будь-яку погоду туди, де був потрібен вірникам. Великою опорою і допомогою йому була добра вірничка Мучічка Марія Федорівна, яка часто супроводжувала старенького священика, підтримувала його в нелегких дорогах і в душпастирській праці. Отець Грабар був вчителем і наставником багатьох, пізніше підпільно висвячених отців духовних. Після повернення з таборів ГУЛАГу у вільний від роботи час, а особливо після виходу на пенсію о.Адальберт почав збирати матеріал і склав родовід Грабарів. У своєму хоббі (лбимому занятті) дійшов аж до 1712 р., знайшов родовий герб, на якому зображено залізного бика, склав своєрідну сімейну енциклопедію і побудував розгалужене родове дерево. За його даними, усі закарпатські Грабарі походили колись з єдиного кореня . Придбані в таборах ГУЛАГу хвороби все частіше давали про себе знати і непомітно все ближче і ближче до нього підкрадалась невблаганна смерть і 6 -го грудня 1983 р. на 86-му році життя і 61-му році свого душпастирства в м. Ужгород помер о. Адальберт Грабар. Тлінні останки о. Адальберта Грабаря поховані в м. Ужгороді на Кальварії. На підставі ст. 1 Закону Української РСР "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" від 17 квітня 1991 р. о. Адальберта Грабаря реабілітовано 11 березня 1992 р. Дружина о. Адальберта Грабаря, Корнелія Бадик, народилася в сім'ї греко-католицького півцеучителя Івана Бадика 22 травня 1903 р. в с. Великий Буковець (Словаччина). Закінчивши Ужгородську учительську семінарію, працювала вчителькою у с. Великий Березний. 2 жовтня 1923 р. вийшла заміж за богослова, майбутнього священика Грабар Адальберта. Була вірною супутницею в житті і помічницею в душпастирській роботі. Як дружина священика організувала заняття для молодих мам, вчила їх, як доглядати за дітьми, знайомила їх з правилами гігієни, оскільки в той час в селах була досить висока дитяча смертність. Вона стійко переносила важкі роки гонінь і переслідувань. Влаштуватись на роботу по спеціальності не було можливості, бо в той час, як дружина священика і ворога народу "не могла забезпечити принципів радянської системи навчання". Але її не приймали і на іншу роботу, коли ставало відомим, що вона є дружиною засудженного священика і тому жили вони на утриманні родичів.У їх сім'ї народилося восьмеро дітей, четверо з яких померли ще в дитячому віці. Син Кирило 1927 р.н.пішов батьківською стежкою, навчався в Ужгородській духовній семінарії, вчився разом із оо.Орос Михайлом, Сабов Юрієм, Кіш Іваном і ін., але на другому курсі у 20-річному віці захворів на запалення легенів і помер. Син Йосиф 1925 р. н. проживає у м. Харків, сини Костянтин (1935 р. н. ) та Юстініан (1939 р. н. ) проживають у м. Ужгород. Дружина о. Адальберта Грабаря, Корнелія, померла на 77-му році життя 10 квітня 1990 р. в м. Ужгород і похована на Кальварії .  




Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Пошук
Ісус
З благословіння пароха о. прот. Сергія Слободянюка Греко-католицька церква © 2018 Конструктор сайтів - uCoz