Ця відповідь рішуче спізнюється. Лист вже має бути тут. Цього разу я не витримаю безконечного сидіння на одному місці. Господи, я втомився чекати.Весь час чекати. Чекати листоношу, чекати результатів своїх зусиль, чекати одужання від щонайменшого нездужання, чекати, коли прийде автобус. Чекати... всього. Господи, всоте я прошу Тебе про благодать терпіння. Але і тут мені знову доводиться чекати... Я думав, що терпіння, як і всього іншого, можна досягти з дня на день... Принаймні, на тому ідеальному світі, який так добре складається у мене з безлічі шматочків. На моєму світі, де неможливі жодні заминки. Господи, я хотів би зрозуміти сенс природи і сенс її ритмів. Змиритися з тим, що жнива потребують сонця. Змиритися з тим, що людям необхідний сон. І з тим, що відповідь вимагає роздумів і часу. Змиритися з тим, що для народження дитяти необхідні дев'ять місяців. А для написання книги - інколи десять або двадцять років. Як би я хотів вже закінчити її писати! Покірливо змиритися із затримками, яких вимагає природа речей. Господи, врешті-решт я повинен погодитися жити в тому, що створив Ти, а не в тому, що створив я. Адже я нічого не програю при такому обміні. Господи, дай мені полюбити цю монотонну, але виконану сенсу зміну днів і пір року, це вічне дозрівання плодів і слів... І навчи мене чекати дару терпіння.